Биография. Биография Член Всероссийского учредительного собрания

Володимир Винниченко. Біографія
Українська література, твір на тему, Володимир Винниченко, шкільна програма

Винниче́нко Володи́мир Кири́лович (нар. 14 (26) липня 1880, Єлисаветград, Херсонської губернії - помер 6 березня 1951, Мужен, Франція) - український політичний та державний діяч, а також прозаїк, драматург та художник.

Ранні роки Володимира Винниченка

Володимир Винниченко народився 1880 року в місті Єлисаветград у міщанській родині. Раніше були поширені помилкові дані про те, що місцем його народження є село Веселий Кут Єлизаветградського повіту на Херсонщині (нині с. Григорівка).
Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав із села до Єлисаветграда й одружився з удовою Євдокією Онуфріївною Павленко, уродженою Линник. Від першого шлюбу мати Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир.
У народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і через те, вчителька переконала батьків, щоб продовжили освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи Володимира віддано до Єлизаветградської гімназії.
Гімназійне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого українця насмішками. Його українська вимова, бідна одежа та інші ознаки пролетарського походження викликали ворожість в учнів гімназії. Таке ставлення вперше викликало у малого Володимира свідомість того, що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих.
Усвідомлення свого становища не пригнітило малого, але викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. Протести проти соціальної та національної нерівності заклали основи його революційності на все життя. У старших класах гімназії він взяв участь у революційній організації, написав революційну поему, за яку одержав тиждень «карцеру», а згодом його відрахували з гімназії.
Але Володимир не кинув своїх студій. Він продовжував готуватися до матури (атестату зрілості) і склав іспит екстерном до Златопільської гімназії. Незважаючи на виразну нехіть учителів видати учневі «атестат зрілості», під натиском директора гімназії Володимир одержує диплом.

Революційна діяльність Володимира Винниченка

У 1901 році він вступив на юридичний факультет Київського університету і того ж року створив таємну студентську революційну організацію, яка звалась «Студентською громадою». Вступив до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 року був заарештований, виключений з університету й ув’язнений до одиночної камери Лук’янівської в’язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти.
Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втік і нелегально відбув у еміграцію. Ризикуючи життям, не раз переходив кордон, беручи участь у переправці революційної літератури в Росію. Після чергового арешту й ув’язнення із загрозою довічної каторги Винниченку, за допомогою товаришів, вдалося вирватися з рук царської охранки. Не ризикуючи далі, він емігрував. За кордоном разом із М. Грушевським видає часопис «Промінь». Та на початку Першої світової війни Винниченко повернувся до Росії і жив до 1917 р. під чужим ім’ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.

Події 1917-1918 років

Одразу після Лютневої революції Винниченко переїхав в Україну і взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Згодом 15 червня очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ.
Він автор майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. Саме Володимир Винниченко проголосив I Універсал на 2-му військовому з’їзді 10 червня 1917 року та Декларацію Генерального секретаріату 27 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради.
22 серпня 1917 року Центральна Рада ухвалила конституцію УНР. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше, ніж через місяць він знову його очолив.
Наприкінці жовтня делегація УЦР відбула до Петрограду, де стала свідками повалення Тимчасового уряду і захоплення влади більшовиками. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів ЦР 9 січня ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».
Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем’єром змушений був евакуюватися до Житомира. Винниченко разом із дружиною, Розалією Лівшиц, поїхав на південь, до Бердянська. Під час гетьманату жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п’єсу «Між двох сил». Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови. Але завдяки його авторитету він був швидко звільнений з-під варти. Після чого він знову перейшов до активної політичної діяльності.

У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу - Директорії, головою якої став 13-14 листопада 1918 р. Незабаром через суперечності із Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон.
За два місяці до еміграції він записав у «Щоденнику»:
«Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло - літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду, як письменник, а як політик я всією душею хочу померти»
.

Еміграція В. Винниченка

В еміграції політична кар’єра Винниченка тривала. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації» (Історія української революції. Березень 1917 р. - грудень 1919 р.) - твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів в Україні періоду збройної боротьби за владу.
За політичною орієнтацією Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але більшовики, на його думку, недостатньо враховували національний фактор. Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б «національніша», тісніше пов’язана з історичним минулим України.
Наприкінці 1919 року Винниченко спробував цю ідею втілити у життя. Він вийшов із УСДРП і організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган - газету «Нова доба», в якій опублікував свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповістивши про перехід на позиції комунізму.
На початку 1920 року він почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на Батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володимир Ленін, із прихильністю поставилося до прохання Винниченка. Наприкінці травня 1920 р. Винниченко разом із дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ, із кооптацією у члени ЦК КП(б)У.
Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією і Україною, то зрозумів, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань. Тому відмовився від участі в роботі уряду УСРР і в середині вересня 1920 р. виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову за кордон.
У вересні 1921 В. Винниченко очолив новостворений комітет допомоги українському студентству в Берліні.
Повернувшись до Відня, Винниченко виступає з критикою національної і соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. Він продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом.
Під час німецької окупації Франції Володимира Кириловича було кинуто до концтабору за відмову співробітництва з нацистами. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.
Впродовж останніх 25 років свого життя Винниченко прожив у французькому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.
Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 р., похований у французькому місті Мужен.

Вшанування пам’яті В. Винниченка

Після смерті Винниченка його маєток придбала Іванна Нижник-Винників, яка сплатила борги і стала володаркою садиби, охоронцем і упорядником його меморіальних речей і архіву. В 1990-ті роки сприяла передачі кабінету Винниченка та його меморіальних речей в подарунок незалежній Українї. Меморіальний кабінет політичного діяча часів УНР передано до збірок Кіровоградського краєзнавчого музею. В Кіровоград передано книжкову шафу Володимира Винниченка та два письмові столи, його крісло та друкарську машинку «Мерседес», власний годинник, навіть мішечок із цяткою української землі, яку він скрізь возив із собою.
На честь Володимира Винниченка названий Кіровоградський державний педагогічний університет.
17 вересня 2010 року у Кіровограді урочисто відкрито перший в Україні пам’ятник Володимиру Винниченкові.

Володимир Винниченко. Біографія. Українська література, твір на тему, Володимир Винниченко, шкільна програма

Вас можуть зацікавити:

Винниченко Владимир Кириллович (Винниченко Володимир Кирилович) - украинский писатель, художник, общественный и политический деятель. Заметная и значимая фигура в украинской культуре и политике первой половины ХХ столетия.

Родился 16 (28) июля 1880 года в семье бывших крепостных в Елисаветграде (ныне Кропивницкий, бывший Кировоград), о чём сохранилась запись в метрической книге Елисаветградской церкви Владимирской Богоматери. Запись сделана рукой протоиерея Захария 17 июля 1880 года на следующий день после рождения, крестившего в этой церкви мальчика, Владимира Винниченко. Его отец, крестьянин-батрак Кирилл Васильевич Винниченко, родом из села Весёлый Кут (ныне - Григорьевка неподалёку от Кропивницкого), переехал в Елисаветград, где вступил в брак со вдовой Евдокией Павленко, урождённой Линник, которая уже имела троих детей - Андрея, Марию и Василия. Владимир стал четвёртым у матери и единственным в их браке с К. Винниченко.

В начальной народной школе Владимир проявил себя способным учеником, и родители решили продолжить его образование в Елисаветградской гимназии, несмотря на сложное материальное положение многодетной семьи. Обучение в гимназии в основном шло на средства брата - рабочего типографии. Однако в гимназии его проблемы не исчерпывались материальными: бедная одежда, украинский говор и другие признаки сельского происхождения вызывали враждебное отношение со стороны русскоговорящих и русских детей, по большей части выходцев из буржуазии. Но мальчик не был хилым и мог постоять за себя и, как следствие, постоянно участвовал в драках. В старших классах неудовлетворительное поведение гимназиста Винниченко усугубилось ещё и революционной деятельностью. Последствиями написанной им революционной поэмы стали карцер и исключение из седьмого класса гимназии. Осознание своего положения не сломило будущего писателя, наоборот вызвало протест против социального и национального неравенства, а этот период его жизни заложил основы его революционных взглядов на всю жизнь.

От безденежья молодой Винниченко вынужден был путешествовать по сёлам, перебиваясь подённой работой, при этом он вёл дневник путешествий, который позже, в 1901 году, стал основой его первого рассказа, и занимался самообразованием. В 1900 году Винниченко экстерном сдал экзамены в Златопольской мужской гимназии и получил аттестат зрелости. Не обращая внимания на реакцию окружающих, он пришёл на экзамены в украинской одежде, в шапке, с палкой, словно демонстративно провозглашая свою «украинскость». А в 1901 году поступил на юридический факультет Киевского университета Святого Владимира.

Винниченко - политик.

Всё большую роль в жизни Винниченко начинала играть политика, он познакомился с социалистическим учением через нелегальные изложения трудов Карла Маркса и определился в своих социал-демократических убеждениях. Сразу после поступления в Киевский университет создал там тайную студенческую революционную организацию («Студенческая громада»), за что 4 февраля 1902 г. был арестован и заключён в одиночную камеру Лукьяновской тюрьмы в Киеве, но за недостатком улик освобождён, исключён из университета без права продолжения учёбы в любом другом высшем учебном заведении, так и не успев закончить первый курс. Вынужден был переехать на Полтавщину, где устроился работать домашним учителем. В этот же период стал членом Украинской Революционной партии (УРП), по поручению которой проводил агитационно-пропагандистскую работу среди рабочих Киева и крестьян Полтавской губернии. Но к концу 1902 года последовал новый арест, призыв в армию и зачисление в 5-й сапёрный батальон. Однако молодому революционеру служба царскому режиму виделась отвратительной, и, не пробыв в казарме и двух месяцев, 1 февраля 1903 года он самовольно покинул воинскую часть и бежал в украинскую Галичину, находившуюся тогда в составе Австро-Венгрии, что стало его первой эмиграцией. С этого времени Винниченко вёл профессиональную революционную деятельность, писал и переводил книги и брошюры на революционные темы.

В начале 1903 года Винниченко со своим киевским знакомым Д. Антоновичем вошли в Заграничный комитет Революционной украинской партии. Вместе они редактировали партийный орган РУП - газету «Гасло» («Лозунг»), которую нелегально переправляли в Российскую империю. Во время одного из переходов границы в июле 1903 года Винниченко был задержан и предстал перед военно-полевым судом за дезертирство. Будущее виделось ему таким ужасным, что он попытался покончить с собой, но был спасён. В начале 1904 года его отправили в дисциплинарный батальон, но счастливый случай облегчил его судьбу: по амнистии (по поводу рождения цесаревича Алексея) через полгода «дисбата» он был освобождён.

В. Винниченко был одним из основателей Украинской социал-демократической рабочей партии (созданной в декабре 1905 года в ходе русской революции 1905-1907 на базе РУП), возглавлял её левое крыло. Входил в состав центральных органов партии, редактировал печатный орган «Боротьба» («Борьба»). С 1906 по 1914 годы вёл полулегальную деятельность в разных уголках Российской империи, неоднократно подвергался полицейскому преследованию и арестам, несколько раз оказывался в эмиграции, в основном в Галиции, Австрии, Венгрии, Франции, Италии и Швейцарии. Во Франции в 1910 году входил в состав «Украинской громады» в Париже, в 1913-1914 годах был во Львове, где редактировал журнал «Дзвін» («Колокол»). С началом Первой мировой войны Винниченко возвратился в Россию и жил преимущественно в Москве, где местная полиция мало интересовалась украинскими политическими лидерами, под чужим именем до 1917 года, занимаясь литературной деятельностью и под разными псевдонимами сотрудничая с журналом «Украинская жизнь» и другими изданиями.

Революция 1917 года застала его в Москве и стала приятной неожиданностью. Уже в начале марта 1917 года Винниченко вернулся в Киев, где работал на украинскую революцию, отдавая ей все свои силы: стал одним из организаторов и руководителей Центральной Рады (сформированной 4 марта 1917 года), возглавил делегацию, которая в мае передала Временному правительству требования о предоставлении Украине автономии.

Винниченко принадлежит авторство главных законодательных актов УНР, в частности первых четырёх «Универсалов». Он стал первым главой Генерального секретариата - исполнительного органа Центральной Рады - и генеральным секретарём внутренних дел. В январе 1918 года Центральная Рада своим IV Универсалом провозгласила независимость Украины. После свержения власти УНР В. Винниченко возглавил вновь созданную в Киеве 14 ноября 1918 года Директорию. Но в политической карьере Винниченко не очень везло: после нескольких удачных шагов, таких, например, как Акт Воссоединения УНР и ЗУНР 11 января 1919 года, для Директории настали тяжёлые времена: окружённая противником со всех сторон, в начале февраля 1919 года Директория отступила из Киева, а Винниченко снова эмигрировал за границу, в Австрию, с твёрдым решением уйти из политики. В своём дневнике перед отъездом он писал: «...я уезжаю за границу, отряхиваю с себя всю пыль политики, ограждаюсь книгами и погружаюсь в своё настоящее, единственное дело - литературу... Тут, в социалистической, советской России, я хороню свою 18-летнюю социалистическую политическую деятельность. Я уезжаю как писатель, а как политик всей душой хочу умереть ».

В Австрии он написал своё главное произведение в роли политика - трёхтомную мемуарно-публицистическую работу «Возрождение нации (История украинской революции. Март 1917 - декабрь 1919 года)» (укр. «Відродження нації»), где выступил с левых позиций, называя себя «украинским коммунистом » и ставя в вину большевикам недостаточное внимание к национальному фактору. Будучи «глубоко инфицированным коммунизмом » (как и другие известные деятели украинской культуры), в своё время питал надежды на достижение политической и культурной независимости Украины в союзе с большевистской Россией.

Тем не менее, в 1920 году Винниченко снова вернулся на родину, будучи уже из Москвы назначенным на посты зам. председателя Совнаркома Украинской ССР и её наркоминдела. Однако спустя полгода, столкнувшись с новым трагическим крушением своих политических надежд, эмигрировал уже навсегда. В УССР в 1920-е годы его продолжали считать пролетарским писателем и даже выпустили 24-томное собрание его сочинений (в 1926-1930 годах).

Вернувшись в Вену, Винниченко выступил с критикой национальной и социальной политики РКП (б) и Советского правительства. Он продолжал внимательно следить за событиями в СССР, занимался литературным творчеством, живописью. Во время немецкой оккупации Франции за отказ сотрудничать с нацистами и возглавить марионеточное «украинское правительство» Винниченко был брошен в концлагерь. В послевоенное время призывал к всеобщему разоружению и мирному сосуществования народов мира, разрабатывал концепцию (во многом утопическую) так называемого «конкордизма»-«солнцеизма»: морального самосовершенствования и направленности человеческого развития к счастью. Питал надежды на постепенную позитивную трансформацию советской тоталитарной системы. При этом многие мысли Винниченко-политика оказались пророческими. Например, уже в 1940-х годах он предвидел создание единого европейского правительства и единой валюты.

Винниченко - писатель.

Литератором Винниченко стал в 1902 году - в журнале «Киевская старина» вышел его первый рассказ «Сила і краса» - и быстро получил известность, завоевав статус одного из популярнейших украинских авторов первой четверти ХХ в. В украинской литературе В.К. Винниченко прославился как новатор-модернист и романтик - именно так определила суть его творчества классик украинской литературы Леся Украинка . Произведения молодого писателя пользовались спросом и у российских читателей, а потому оперативно переводились и издавались на русском языке. Одно за другим выходили собрания сочинений автора преимущественно в форме реалистических рассказов и пьес. Он успешно сочетал свою революционную деятельность с напряжённой литературно-публицистической работой.

Винниченко подвергался критике за проповедь ницшеанства и индивидуализм, удостоился отрицательных отзывов М. Горького и В. Ленина. Положительно отзывались на раннее творчество писателя Иван Франко , Леся Украинка, Михаил Коцюбинский , классик белорусской литературы Максим Богданович . Для творчества Винниченко характерны живость языка, тонкая ироничность, натуралистичность в описании низов общественной жизни; в послереволюционный период в его творчестве начинают играть нотки общего чувства надломленности и упадка.

Исследователи его творчества отмечают три этапа становления В. Винниченко:

Владимир Кириллович Винниченко

Винниченко Владимир Кириллович (1880/ 1951) - украинский писатель, драматург. Характерной темой прозы Винниченко является отражение жизни провинции и крестьянства. Однако он пробовал себя и в других жанрах, таких как импрессионизм (романы «Хочу!», «Записки курносого Мефистофеля»), фантастика (романы «Солнечная машина», «Лепрозорий»). Его перу принадлежит политический роман «Слово за тобой, Сталин!».

Гурьева Т.Н. Новый литературный словарь / Т.Н. Гурьева. – Ростов н/Д, Феникс, 2009, с. 50-51.

Видный деятель Украинства

Винниченко, Владимир Кириллович (1880-1951) - видный представитель Украинской социал-демократии. За все время своей социал-демократической деятельности примыкал к меньшевикам. После крушения революции 1905 года Винниченко весьма проникся настроениями упадка, выражая их в своих романах. В 1917 - 1919 г.г. Винниченко был одним из министров Украинской Рады. После победы Советской власти на Украине он эмигрировал в Австрию. В 1920 г., с разрешения советского правительства, он возвратился на Украину, вступил в члены РКП и был назначен товарищем председателя СНК. Но вскоре опять эмигрировал. В 1920 - 1922 г.г. Винниченко издавал в Вене журнал, направление которого все более приближалось к коммунистическому. Затем переместился в Чехо-Словакию. В сентябре 1925 г. он снова обратился в советское полпредство с ходатайством о разрешении ему и его единомышленникам вернуться на Украину. Группа украинских эсеров, встревоженная этим шагом Винниченко, обратилась к эсеру Григорьеву с требованием объяснения затеи Винниченко. Григорьев ответил им секретным письмом, в котором писал, что "вопрос возвращения Винниченко на Украину нельзя понимать как признание большевистской власти на Украине. Борьба с большевистской властью является более целесообразной изнутри, чем извне".

Член Всероссийского учредительного собрания

Винниченко Владимир Кириллович (16.07.1880, с. Григориивка Елисаветградского у. Херсонской губ. - 6.03. 1951, Париж). Киевский округ. № 1 - украинские эсеры, Селянская спилка, украинские социал-демократы.

Киев. Из крестьян. Окончил экстерном гимназию в Златополе в 1900. Поступил на юридический факультет Киевского университета, исключен в 1902. С 1898 в революционном движении. Делегат I съезда Революционной украинской партии. В 1903 эмигрировал в австрийскую Галицию, был арестован при переходе границы с Россией. Амнистирован в 1904. 12 лет находился на полулегальном положении, вел активную литературно-публицистическую деятельность. В 1917 лидер УСДРП, глава Генерального секретариата Центральной Рады (ноябрь 1917 - январь 1918), редактор «Робитничей газеты». Глава Директории (ноябрь 1918 - февраль 1919). В сентябре 1919 вышел из УСДРП, эмигрировал. В 1920 вернулся в Россию, затем вновь эмигрировал. Автор открытого письма Сталину с обвинением в геноциде украинского народа.

Ист.: I-3, ОО, 1898, д. 3, ч. 150; 1903, д. 1243; VII-43; VII-44; VII-77.

Использованы материалы кн. Л.Г. Протасов. Люди Учредительного собрания: портрет в интерьере эпохи. М., РОСПЭН, 2008.

После революции эмигрировал

С 17 марта 1917 года на Украине в качестве временного, а с апреля и постоянного правительства учредилась Центральная рада. В июне в ней выделился Генеральный секретариат - аналог Совета министров. Его председателем (а одновременно и Генеральным секретарем внутренних дел) стал 37-летний Владимир Кириллович Винниченко. Известный к тому времени писатель, он представлял в Центральной раде Украинскую социал-демократическую рабочую партию. В революционную деятельность он пришел в 20 лет став членом Революционной украинской партии, близкой к эсерам. Но уже в 1907 году перешел к украинским социал-демократам.

Вскоре после провозглашения в Харькове Украинской советской республики в конце декабря 1917 года окончилась и первая политическая миссия Винниченко, взявшего на себя тяжелую задачу строительства национального государства. В апреле советскую власть сменило гетманство П.Скоропадского , пришедшего при поддержке германских войск. В ноябре режим Скоропадского пал, и Винниченко возглавил новое правительство - Директорию. Он ратовал за «трудовые советы», за «украинизацию» государственной жизни, за независимую внешнюю политику. А в феврале Киев снова был взят Красной Армией, и второй искус властью для Винниченко закончился, хотя Директория и просуществовала еще некоторое время.

После ухода из Директории Винниченко эмигрировал, но вскоре, в 1920 году, примирялся с советской властью на Украине и даже вошел в состав правительства, став заместителем председателя Совнаркома (национальные «кадры» тогда еще ценили). Третье испытание властью тоже было кратким - к концу 1920 года Винниченко вновь был вынужден эмигрировать. Его стремление совместить любовь к родине со служением идее социализма, интернациональной по своей сути, результата не дало. Умер Винниченко в 1951 году в Париже.

Использован материал публикации Ростислава Золотарева, "Новое время" № 24, 1992 г.

В революционных метаниях

Винниченко Владимир Кириллович (26 июля 1880, с. Весёлый Кут Елисаветградского уезда Херсонской губернии,- 1951, Мужен, Франция). Родился в крестьянской семье. В 1901 поступил на юридический факультет Киевского университета; во время учёбы вступил в Революционную украинскую партию (РУП), которая с 1904 стала называться Украинской социал-демократической рабочей партией (УСДРП). Вёл агитационно-пропагандистскую работу среди рабочих Киева и крестьян Полтавской губернии. В 1903 арестован, исключен из университета, бежал из Лукьяновской тюрьмы в Киеве, но вскоре вновь арестован и был направлен в дисциплинарный батальон. После нового побега эмигрировал. В 1906 -1914 годы в Австрии, Франции, Швейцарии, Италии, несколько раз нелегально приезжал в Россию, переправлял революционную литературу. С 1907 года член ЦК УСДРП. Занимался литературной деятельностью (первый рассказ "Красота и сила" опубликован в 1902 году в журнале

"Киевская Старина"). Во время 1-й мировой войны нелегально жил в Москве, сотрудничал в журналом "Украинская Жизнь". После Февральской революции 1917 переехал в Киев. Руководил работой Украинского национального конгресса (5-7 апреля), на котором была сформирована Центральная Рада, возглавившая украинское национально-освободительное движение. Был избран заместителем председателя украинской Центральной Рады (УЦР) и членом её исполнительного комитета - Малой Рады. Руководил работой всеукраинских съездов - двух военных (5-12 мая и 5-10 июня), крестьянского (29 мая - 3 июня) и рабочего (11-14 июля); выступал с политическими докладами. После состоявшейся в начале апреля конференции УСДРП стал её официальным лидером и главным редактором партийного органа - "Рабочей Газеты" ("Робiтнича Газета").

Возглавлял делегацию, которая в конце мая передала Временному правительству требования УЦР о предоставлении Украине автономии в составе России. Был автором почти всех законодательных актов и деклараций УЦР, в т.ч. трёх Универсалов. В них отразилась эволюция его взглядов на судьбу Украины, от культурно-национальной автономии до украинской национальной государственности. 10 июня Винниченко возглавил первое украинское правительство - Гененеральный секретариат, в котором получил также пост генерального секретаря внутренних дел. 29-30 июня вместе с М.С. Грушевским вёл переговоры с делегацией Временного правительства (А.Ф. Керенский , М.И. Терещенко , И.Г. Церетели ) в Киеве. Достигнутые соглашения были отражены в "Декларации Временного правительства к Украинской Раде" от 2 июля и во 2-м Универсале УЦР, изданном 3 июля.

Обострение политической ситуации в стране и межпартийные разногласия внутри украинского движения вызвали в конце августа кризис и уход кабинета Винниченко в отставку. Однако личный авторитет и популярность его были велики - в сентябре он возглавил и новый состав Генерального секретариата. Оценивая первый этап деятельности УЦР, Винниченко позднее писал: "Это наилучший период в борьбе за возрождение нашей нации... Это период акции воистину самого народа, широких творческих масс его. И только этим можно объяснить наши такие значительные успехи в сфере национальных достижений. Всероссийская революция в тот период ещё не выдвинула так остро социальных моментов, как позднее, и поэтому вся деятельность Центральной Рады не была в дисгармонии с социальным движением масс " ("Вiдродження нацii", т. 1, К., 1920, с. 346-47). 28 сентября выступил на заседании Малой Рады с программной декларацией, в которой основную задачу охарактеризовал как "объединение всей украинской земли и украинского народа в единой автономной единице"; конкретные предложения: развитие местного самоуправления, подготовка земельной реформы, создание собственной кредитно-финансовой системы, ряд мер в области культуры и образования. С целью укрепления власти на местах провёл 3-4 октября совещание губернских и уездных комиссаров УЦР. На 3-м Всеукраинском военнном съезде (19-20 октября) заявил, что Украина хочет остаться в федеративной связи с Россией, а все приписываемые Генеральному секретариату тенденции сепаратизма назвал провокацией. Член Учредительного Собрания (от Киевского округа).

Октябрьскую революцию Винниченко не принял. В резолюции Малой Рады говорилось: "Признавая, что власть как в государстве, так и в каждом отдельном крае должна перейти в руки всей революционной демократии, считая недопустимым переход всей власти исключительно в руки Советов РСД, которые являются только частью организованной революционной демократии, Украинская Центральная Рада поэтому высказывается против восстания в Петрограде и будет энергично бороться со всякими попытками поддержания этого мятежа на Украине " ("Триумфальное шествие Советской власти", ч. 2, М., 1963. с. 71). В конце октября власть в Киеве перешла в руки УЦР и 7 ноября 3-й Универсал провозгласил Украинскую Народную Республику (УНР) как федеративную часть Российской Республики. Были декларированы ликвидация помещичьего землевладения, 8-часовой рабочий день, выражена готовность немедленно начать мирные переговоры. Винниченко считал, что на Украине нет объективных условий для проведения социалистической революции, возглавляемое им правительство не признало СНК РСФСР.

Установление Советской власти в ряде районов Украины вызвало межпартийные разногласия в правительстве и очередной его кризис. Винниченко подал в отставку. Последним актом, к которому он имел отношение, стал 4-й Универсал (9 января 1918), провозгласивший Украину самостоятятельным государством. Винниченко несколько раз менял свою позицию, прежде чем оценил Брестский мир как "освобождение от большевистского нашествия" Украины.

Винниченко выехал в Бердянск; после возвращения правительства УНР в Киев, под прикрытием немецких войск, вернулся и Винниченко. Он осудил гетманский переворот (апрель), однако считал, что украинские деятели, и прежде всего социалисты-федералисты, должны войти в правительство. Продолжал редактировать "Рабочую Газету", оставался в руководстве УСДРП.

28 июня 1918 был арестован, но 29 июня освобожден по распоряжению гетмана П.П. Скоропадского . 18 сентября Винниченко был избран председателем Украинского национального союза, провозгласившего борьбу "за законную власть на Украине" и "защиту прав украинского народа", направленного против гетманщины и немецкой оккупации. Для конспирации он вёл переговоры с гетманом о вхождении членов союза в правительство, но на деле вместе с Н.Е. Шаповалом и С.В. Петлюрой стал вдохновителем его вооруженного свержения. При подготовке переворота вёл в Киеве тайные переговоры с руководителями советской мирной делегации Х.Г. Раковским и Д.З. Мануильским , не увенчавшиеся успехом.

Для руководства охватившим всю Украину повстанческим движением, успеху которого способствовала победа революции в Германии , 14 ноября была избрана Директория из 5 членов, которой руководил Винниченко. 14 декабря гетман подписал отречение от власти, была восстановлена УНР, во главе которой стояла Директория под председательством Винниченко. Премьер-министр Директории В.М. Чеховский и Винниченко были сторонниками "украинской социалистической революции в национальных формах". Реальная же власть оказалась в руках военных во главе с С.В. Петлюрой , которые вынудили Винниченко 10 февраля 1919 уйти с поста председателя Директории и выйти из её состава.

Винниченко отбыл за границу: создал там трёхтомный мемуарно-публицистический труд "Возрождение нации. История украинской революции (март 1917 г.- декабрь 1919 г.)". Винниченко считал себя марксистом. Как политик-практик был импульсивен и склонен к крайностям. Его взгляды были во многом созвучны взглядам большевиков , но последние, по его мнению, отдавая предпочтение социальной политике, недостаточно учитывали национальный фактор. Одной из основных причин поражения Центральной Рады и Директории Винниченко считал "расщепление" единой политики на две - социальную и национальную - и предпочтение последней. В конце 1919 года Винниченко вышел из УСДРП и организовал в Вене Заграничную группу украинских коммунистов. Опубликовал письмо-манифест "К классово несознательной украинской интеллигенции", в котором сообщал о своём переходе на позиции коммунизма.

Получив согласие советского руководства, Винниченко в мае 1920 прибыл в Москву. И в Москве и особенно в Харькове (столице УССР) был встречен настороженно. После длительных переговоров ему был предложен пост заместителя председателя СНК УССР и наркома иностранных дел. Ознакомившись с реальным положением Украины, государственными отношениями между УССР и РСФСР, Винниченко, использовав благовидный предлог [ему было отказано во включении в состав Политбюро ЦК КП(б)У], отказался от предложенных ему постов, вступления в КП(б)У и уехал за границу. Выступал с критикой социальной и национальной политики коммунистической партии и Советского правительства. С середины 1920-х гг. отошёл от политической деятельности, продолжая литературную и публицистическую. В 1933, после прихода Гитлера к власти, обращался с письмом к И.В. Сталину и в Политбюро ЦК КП(б)У, в котором предостерегал об опасности фашизма. Во время 2-й мировой войны за отказ сотрудничать с нацистами был заключён в концлагерь. В последние годы жизни с симпатией относился к Советскому Союзу.

Использованы материалы статьи Е.Д. Бойко в кн.: Политические деятели России 1917. биографический словарь. Москва, 1993

Далее читайте:

Сочинения:

Вiдродження нацii. Iсторiя украiнськоi революцii (марець 1917 р.- грудень 1919 р.), т. 1 -3, Киiв -Вiдень, 1920 (Репринтне вiдворения видания 1920 р.- Киiв, т. 3, Послесловие В. Лозицкого).

Перекажіть мій, так би мовити, скромний заповіт
людям… Скажіть їм: нема більшої, нема почеснішої, нема
великодушнішої і прекраснішої мети та сенсу існування
як окремих людей, так і цілих націй, як творення щастя.
Не сили, не могутності, не панування, не розкошування,
а щастя. Розумієте? А колегам моїм, письменникам і
митцям, перекажіть, що немає вищої, цікавішої теми
для їхніх творів, як щастя.
В. Винниченко

Життєвий шлях письменника

Володимир Винниченко народився 26 липня 1880р. в місті Єлисаветграді (нині - Кіровоград).

Батько письменника замолоду був безземельним селянським наймитом. Він переїхав до міста й одружився з удовою Євдокією Павленко, яка мала трьох дітей, спільною дитиною був у них тільки Володимир.

Змалку хлопчик мав добру пам’ять. Рано навчився читати, і сталося це непомітно для батьків. Можливо, першим «букварем» для нього були принесені братом (робітником друкарні) афіші, з яких він, граючись, вирізав літери і клеїв на стінку, запитуючи в дорослих, що то за буква. Сусідських дітей «тримав… трохи в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий».

Володимир дуже любив батьків. Саме їхня тяжка доля заронила в хлопцеву душу ненависть до гнобителів, до суспільної несправедливості, до приниження людської гідності. Так закладались основи його майбутніх революційних, соціалістичних переконань.

Спочатку хлопчик навчався в початковій школі, а згодом у Єлисаветградській чоловічій класичній гімназії. Це був доволі демократичний навчальний заклад, у якому здобували освіту не тільки діти дворян і чиновників, а й міщан, цеховиків, навіть селян. У різний час у гімназії навчалися польський поет Ярослав Івашкевич, Нобелівський лауреат фізик Ігор Тамм, творець ракетної установки «Катюша» Георгій Лангемак.

Гімназійне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли простого малого українця насмішками. Його українська вимова, простий одяг та інші ознаки пролетарського походження викликали ворожість: «Мы тебя учим не на свинопаса, а на чиновника».

Усвідомлення свого становища не пригнічувало хлопця, але викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. У старших класах він узяв участь у революційній організації, написав бунтарську поему, за яку одержав тиждень «карцеру», згодом його виключили з гімназії. Мусив заробляти на шматок хліба наймитуванням у поміщицьких маєтках. Те бідування стало першою життєвою школою й матеріалом для майбутніх творів: «Біля машини», «Народний діяч», «Суд», «Голод» та ін.

Попри скруту, Володимир не залишив навчання. Він продовжував готуватися до матури (атестата зрілості) і ск.чав іспит екстерном у Златопільській гімназії.

У 1900 р. Винниченко вступає на юридичний факультет Київського університету. У цей час - на зламі століть -.національно-культурницький рух різко політизується. Молодь уже не задовольняється етнографізмом і просвітницькою роботою. Виникають українські політичні партії, що висувають демократичні гасла й вносять до своїх програм ідею автономності України. Модними стають соціалістичні гасла, а в українських партіях вони поєднуються з національновизвольними прагненнями. Головною постаттю в революційних процесах стає студент, про це один історик дотепно зауважив: «На політичну сцену виходить тип революційного юнака з «Комуністичним маніфестом» в одній кишені й з »Кобзарем» - у другій».

Приловчившись до студентської громади, Володимир увійшов до новоствореної Революційної української партії, симпатії якої були на боці європейської соціал-демократії. У лютому 1902 р. Винниченка заарештували й відправили до Лук’янівської в’язниці. Певна річ, з університету відрахували, а восени забрали на військову службу. Тут він продовжував революційну роботу, але чергового арешту не став чекати й утік з батальйону, щоб податися в Галичину. То була перша еміграція письменника. Відтоді він став професійним революціонером.

Парачельно з пропагандистською роботою, арештами, тюрмою й солдатчиною Винниченко займався літературною діяльністю. Восени 1902 р. він надрукував своє перше оповідання «Сила і краса» в журналі «Киевская старина» - так відбувся дебют Винниченка-прозаїка.

У Львові Володимир налагоджує зв’язки з галицькими партіями, пише брошури й листівки, які сам нелегально доставляє в Наддніпрянщину. Його знову заарештовують і ув’язнюють аж на два роки.

З 1906 р. виходять друком одна за одною п’ять книжок його оповідань. Ім’я Винниченка стає популярним, про нього позитивно відгукується критика.

І в еміграції, і після повернення додому письменник, крім оповідань, створює низку психологічних драм («Дисгармонія», «Брехня», «Гріх», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Великий Молох») і романів («Чесність з собою», «Рівновага», «Божки», «Записки Кирпатого Мефістофеля»). Щ твори були новаторськими, незвичними в тодішньому літературному процесі, тому й сприймалися неоднозначно, вони провокували суперечки, словом, були помітними.

Негативну критику Винниченко сприймав дуже болісно, і був момент, коли він відреагував категорично й, можна сказати, екстравагантно: ладен був писати по-російськи, тим паче, що в російських виданнях його твори в той час охоче друкували.

Патріот і меценат Є. Чикаленко виплачував молодому письменникові значну стипендію, аби лише той залишився в рідній літературі. Поступово популярність перевищила неприйняття. Романи Винниченка користуються небачеіпім попитом, драматичні твори з успіхом ставляться в театрах Києва, Харкова, Москви, їх перекладають і ставлять у Західній Європі.

До початку Першої світової війни Винниченко перебував в еміграції. Час від часу нелегально приїздив в Україну, інколи - разом із Розалією Ліфшиць, з якою одружився в 1911 р. (вона була студенткою Сорбоннського університету й готувалася стати медиком). З 1914 р. письменник перебуває на нелегальному становищі в Москві й на батьківщині.

Закономірно, що після березневої революції 1917 р. саме Винниченко - авторитетний революціонер з 17-літнім стажем - очолив перший уряд Української Народної Республіки (УНР) - Генеральний секретаріат. Саме він був автором майже всіх декларацій та Універсалів УНР - блискучих зразків європейської демократії. Трохи згодом, після повалення гетьманату П. Скоропадського, Виниченко, уже разом з Петлюрою, ще раз очолюватиме уряд УНР - Директорію.

Якраз у цей бурхливий період разюче й фатально для України й для нього самого виявляться суперечності його світогляду. Все життя він самовіддано обстоював два ідеали: національний і соціальний (розвиток національної мови, культури, українську демократичну державність і визволення гнобленого народу, соціальну справедливість). Такими близькими, взаємопов’язаними вони здаються. Однак і Винниченкові, і всьому нашому народові доля судила жертвувати одним заради іншого, а в результаті втратити і те, і те.

Улітку 1917 р. Винниченко від імені уряду веде в Петрограді важкі переговори з Тимчасовим урядом з метою домогтись автономії для України бодай у межах федеративного союзу з Росією. Заради цього відмовляється навіть від національних збройних сил. Проте росіяни категорично проти. Захопивши владу шляхом перевороту в жовтні, Володимир Ленін спочатку підступно визнає Центральну раду, але вже в грудні віроломно починає війну проти України. Ми ж практично не мали жодних сил для оборони (хоча ще влітку українське військо нараховувало понад 300 тисяч вояків). З іншого боку, проводячи соціалістичну політику, Винниченко та інші керівники Центральної ради налаштували проти себе представників багатших верств українського суспільства.

Одне слово, унаслідок зовнішньої інтервенції та помилок уряду Україна втратила незалежність. 22 січня 1918 р. УНР ще встигла проголосити цілковитий суверенітет, але вже було пізно. На початку лютого до Києва вдерлися російські більшовицькі війська й почали безглузде варварське бомбардування беззахисного міста, ріками текла кров, загарбники вбивали киян за українське слово, вишивану сорочку, портрет Шевченка. Кілька разів протягом 1918-1919 рр. удавалося витіснити зайд зі столиці й України, але вони поверталися знову і знову. Трагедію довершили роз’єднаність політичних українських сил, голод і холод, масові епідемії.

Навчившись на тяжких помилках. Директорія відкидає лівий популізм, відтак Винниченко ображено іде у відставку і виїздить за кордон. Тут створює тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації», у якій аналізує перипетії становлення української державності. Сумнівається в собі, побоюється, що державник переміг у ньому соціаліста, критикує радикальні дії Петлюри. Навіть намагається створити Українську комуністичну партію (як альтернативу проросійській комуністичній партії більшовиків України). У цей час більшовики спокушають Винниченка казками про нібито їхні наміри здійснити «українізацію» та «соціальне визволення трудящих», сподіваючись скористатися його популярністю, пропонують увійти в їхній уряд. 1920 р. він хоч з осторогою, але таки вирішує повернутися.

Проте навчений гірким досвідом, Винниченко вирушає зразу не в Україну, а в Москву, на переговори з кремлівськими вождями. Кількох місяців вистачило мудрому, досвідченому політикові, щоб зрозуміти суть нового комуністичного режиму. Під гаслами інтернаціоналізму ведеться політика відновлення тієї ж «єдиної-неділимої» імперії, нібито суверенний український уряд у Харкові слухняно виконує розпорядження з Москви. Замість соціального визволення запроваджений ще гірший гніт.

Розчарований, Винниченко відмовився від роботи в маріонетковому уряді й виїхав за кордон, уже назавжди.

Відтоді жодних прокомуністичних ілюзій він уже не мав. Більше того, задовго до Другої світової війни, одним з перших заявив про небезпеку для світу комуно-фашистської чуми.

Правда закрила Винниченкові-людині дорогу на Батьківщину, де панувала кривда. Однак Винниченко-письменник залишався найпопулярнішим автором в Україні ще майже 15 років. Як і раніше, його книжки видавалися багатьма видавництвами й величезними накладами. Досить лише сказати, що протягом 1926-1928 рр. побачило світ зібрання творів Винниченка у 28 томах.

У 1933 р. Винниченко написав відкритого листа до комуністичних московських вождів, у якому звинуватив їх в організації геноциду проти українського народу, у «відновленні старої тюрми народів». За це сталінська влада назвала письменника «старим вовком української контрреволюції», його гонорари, які доти надходили з УСРР, було скасовано, видання творів припинено, усі книжки вилучено з бібліотек і знищено, навіть згадувати його ім’я заборонялося. Так тривало понад півстоліття.

Винниченко залишається без засобів до існування, у самотності (більшість українців-емігрантів мають його за зрадника), але знаходить сили жити. Допомагають вірна дружина, творчість і давня селянська працьовитість. Винниченки на останні гроші купзтоть занедбану садибу в містечку Мужен, неподалік від м. Канни на півдні Франції. Лагідно іменують своє скромне обійстя - «Закуток». Самотужки ремонтують будинок, розводять сад і город. Розраховзтоть лише на власні сили: дітей у родині не було. Більшість часу у Володимира Кириловича забирає фізична праця. Однак його самодисципліна вражає: кожного дня він присвячує кілька годин для творчості.

Творчий доробок майстра величезний. Протягом свого життя Винниченко написав понад 100 оповідань, п’єс, сценаріїв, статей і памфлетів, тритомний історикополітичний трактат «Відродження нації», двотомну філософську працю «Конкордизм», 14 романів (11 з них - за кордоном), 40 записних книжок «Щоденника» (від 1911 до 1951р.), майже 10 романів і досліджень залишилися в начерках.

Його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Гріх» перекладалися європейськими мовами й ставилися в театрах багатьох країн. Так само неодноразово перекладали його романи. На екранах Німеччини в 1922 р. демонструвався фільм «Чорна Пантера». П’єси Винниченка постійно ставили і в українських та російських театрах (до початку 1930-х років), зокрема, такі геніальні режисери, як Микола Садовський і Гнат Юра, Лесь Курбас. З драматургом співпрацювали Костянтин Станіславський і Володимир Немирович-Данченко.

Митець захоплювався не тільки літературною творчістю, а й малярством. Створив майже сто картин. Акварельні й олійні пейзажі, портрети, натюрморти й графічні композиції не раз експонувались у Франції та за її межами. їх художню досконалість визнавали видатні художники, зокрема Поль Сіньяк і Пабло Пікассо.

Під час окупації Франції фашистами Винниченко категорично відмовився з ними співпрацювати, за це перетерпів арешт і ув’язнення в концтаборі.

Помер великий письменник і мислитель 6 березня 1951 р. у своїй оселі.

Величезний архів митця довгий час зберігався в Колумбійському університеті (США). Після відновлення незалежності 1991 р. за заповітом дружини його було перевезено в Україну.

Творчий доробок

Стиль. Володимир Винниченко започаткував в українській літературі таку течію модернізму, як неореалізм . Хоча іноді в його неореалістичному письмі зблискують і неоромантичні, імпресіоністичні чи символістські елементи (новели-етюди «Промінь сонця», «Зіна», «Момент», малярська спадщина).

Світогляд письменника. Головною метою творчості для Винниченка було дослідження найпотаемніших глибин людської душі, отже, пізнання сенсу життя. Як соціаліст, він завжди стояв на позиціях атеїзму. Тому для нього єдиною таємницею й цінністю залишалася психіка людини.

Бурхлива капіталізація межі ХІХ-ХХ ст. спричинила руйнування старої, патріархально-міщанської моралі, нерідко виявляючи її показну, лицемірну сутність. Натомість з’явився вибір: повна аморальність («мораль грошей» - що вигідно, те й морально) або пошук якоїсь нової моралі.

У цій ситуації Винниченко насамперед висунув для себе й для інших концепцію «чесності із собою» . Її суть: «Будь чесним із собою, тобто: не ховай від себе самого правди, не лукав сам із собою, не бреши сам собі; збрехавши собі, обдуривши себе, ти будеш здатний до злочину».

Слідуючи цій концепції, він у багатьох творах психологічно тонко і водночас нещадно викривав безглуздя й штучність старої святенницької моралі; страхітливо-бридку аморалізацію людини капіталізмом (це сп’яніння від раптового скасування заборон); здійснював болісний, часом суперечливий пошук нових моральних підвалин.

У вертепі аморальності межі століть єдиною світлою плямою вважалися революціонери, передові інтелігенти. Цей ідеальний образ склався в уяві багатьох, а насамперед у їхній власній. Винниченко побачив у цьому форму нового революційного святенництва. Тому розвінчав і цей видимий ідеал, незважаючи на те, що й сам був його часткою, бо з найбезжальнішою чесністю ставився передовсім до себе.

Така викривальна відвертість шокувала й обурюва.та багатьох, насамперед тих же передових інтелігентів.

Щиро кажучи, письменникові краще вдалося розвінчання аморальності, аніж формування нової моралі. І все ж ця позитивна програма теж проступає в його творах, зокрема в щоденнику, у філософській праці «Конкордизм» .

Винниченко вважає, що це має бути мораль, яка дасть змогу особистості вільно розвиватися. Людина повинна вирватися з пут будь-яких зовнішніх законів (церкви, батьків, суспільства), а слухатися веління тільки власного «Я».

Основою людського життя, за Винниченком, є любов. До речі, він чітко розрізняє два, здавалося б, ідентичні поняття - кохання і любов.

Любов дає людині шанс на щастя. Щастям Винниченко вважав зрівноваження різних первин, граней людської душі. Звідси й назва його трактату «Конкордизм» (від латин, сопсогсііа - погодження, згода).

Світосприймання Винниченка цілком уписується в традицію екзистенційного мислення. Саме його ідеї атеїстичного екзистенціалізму згодом продовжили всесвітньо відомі французькі філософи Жан-Поль Сартр і Альбер Камю.

У творчості В. Винниченка дослідники умовно розрізняють три періоди.

Перший період творчості (1901-1906) . Тут переважають твори малих форм, насамперед соціально-психологічні оповідання.

Як уже мовилося, Винниченко дебютував 1902 р. в журналі «Киевская старина» повістю, яку він сам називав оповіданням, «Сила і краса» (згодом назву змінив на «Краса і сила»), незабаром побачили світ у різних часописах ще кілька творів, а 1906 р. з’явилася перша прозова збірка «Краса і сила».

Дебют відразу ж перетворився на тріумф. Писаннями молодого прозаїка захоплюються численні читачі, його високо цінують найавторитетніші критики.

І все ж у ранніх творах помітне ще тільки накопичення життєвого й творчого досвіду, спостереження поки що переважає над узагальненням, осмисленням. Перед нами постають вихоплені з повсякдення цікаві сцени, епізоди, колоритні постаті з добре знаних авторові середовищ - селянського, солдатського, босяцького, робітничого («Краса і сила», «Біля машини», «Суд», «Голота», «Салдатики», «Темна сила», «Студент» та ін.). До речі, Винниченко завжди намагався писати про те суспільне середовище, яке добре знав, у якому жив, звідси така достовірність, «упізнаваність» у його творах.

Попри певне учнівство перших творів, уже в них проступають деякі прикмети згодом самобутнього Винниченкового стилю.

Передовсім це відмова від збаналізованих традицій старого народницького романтизму й реалізму. Так, уже в дебютному оповіданні «Краса і сила» бачимо полеміку із заснованою на фольклорних штампах давньою народницькою манерою змальовувати дівочу красу: «То була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі»».

Натомість Винниченко віддає перевагу точному реалістичному малюнку, намагаючись залишатись об’єктивним, безстороннім спостерігачем.

Особлива увага до деталей (найчастіше - портретних), які поступово стають психологічними.

Серцевинний психологізм. Уже в ранніх творах Винниченка захоплюють спостереження над характером, вдачею героя. Згодом розкриття механізму людської душі стане основним творчим зацікавленням письменника.

Яскравим зразком ранньої творчості Винниченка є оповідання (повість) «Краса і сила» (1902). Уже тут порушено проблему, яку потім письменник досліджуватиме в багатьох творах: людям надзвичайно складно поєднувати протилежні первини.

В оповіданні йдеться про людей, викинутих на дно життя. Серед голодранців і п’яниць, серед люду, що «не боїться ні тучі, ні грому», вирізняються Ілько та Андрій - молоді злодії. Ілько - вродливий, добрий, але безвольний, Андрій , навпаки, - негарний, жорстокий, але завзятий. Міська-сільська дівчина Мотря намагається прихилитися чи до «краси» (Ілько), чи до «сили» (Андрій). Проте і «краса», і «сила» обплутані злодійством і розбишацтвом, тому у фіналі твору вони опиняються за бортом життя: Ілько потрапляє до губернської в’язниці, «звідкіль уже не вертався», а Мотря з Андрієм хоча й побралися, але «виїхали на поселення, куди присудили Андрія за «покушенії на убійство»».

Окрема сторінка у творчості митця - оповідання про дітей і для дітей. Ранні: «Федько-халамидник», «Кумедія з Костем», «Бабусин подарунок», пізніший цикл «Намисто» - усі вони вражають дивовижним знанням дитячої душі, трепетною любов’ю до дітей і болем за їхню тяжку, нерідко трагічну долю в жорстокому, бездушному світі дорослих.

Другий період творчості (1907-1920). Приблизно з 1907 р. у творчості В. Винниченка настає другий, якісно новий період. Тепер переважають такі жанри, як психологічний образок (етюд), імпресіоністична новела, етико-психологічна драма, роман. Цей період є найбільш скандальним у творчості письменника. Критики то звинувачують його в пропаганді «вільної любові», еротоманії, то закидають надмірну тенденційність, штучність, «перелицьовану мораль».

Тепер у центрі тааги письменника перебуває революційна інтелігенція, Гі далеко не завжди світлий, взірцевіпї духовіппі світ. Автор ніби поміщає своїх позитивних і негативних персонажів у «моральну лабораторію»: кидає їх у найскладніші ситуації, аби перевірити слушність, правдивість своїх етичних ідей.

У цей час В. Винниченко написав найталановитіші твори, зокрема: драми «Дисгармонія» (1906), «Щаблі життя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Базар» (1910), «Гріх» (1919), етюд «Зіна» (1909), новелу «Момент» (1910), романи «Чесність з собою» (1911), «Рівновага» (1912), «Записки Кирпатого Мефістофеля» (1917) та ін.

Винниченко Владимир Кириллович (26.7(7.8).1880, Елисаветград, Херсонская губерния, - 6.3.1951, Мужен, Франция), один из идеологов украинского буржуазного национализма, руководитель националистической контрреволюции на Украине, известный украинский писатель-беллетрист.

Биография

Родился в 26 июля 1880 года в семье батрака-пастуха в Херсонской губернии По окончании сельской народной школы поступил в Елисаветградскую гимназию, где учился на средства своего старшего брата на сборщика типографии. Из 7-го класса гимназии Винниченко уходит и отправляется бродяжничать по Украине, зарабатывая себе на пропитание поденной работой. Это странствование дает Винниченко богатый социально-бытовой материал для его будущих художественных произведений, обнаруживших в Винниченко талантливого бытописателя, главным образом, пролетаризующегося крестьянства и батрачества, накопляющих глухое недовольство против гнета социальных противоречий, вызываемых ростомаграрного капитализма. Такие рассказы,как «Біля машини» (Возле молотилки), «Краса i сила» и другие, повесть «Голота» (Голытьба) выражают настроения и стремления этих социальных слоев, близких в тот период самому молодому художнику.

Ранние годы

В 1901 Винниченко поступает в Киевский университет, где связывается с кружками революционной украинской партии (РУП) и ведет пропаганду среди рабочих. В 1902 Винниченко арестуют и сажают в Лукьяновскую тюрьму в Киеве, откуда он вскоре выходит, но без права возвращения в университет. С этого времени Винниченко становится активнейшим деятелем РУП и ведет работу среди крестьянства. Как исключенный студент он призывается на военную службу. Скоро, однако, Винниченко бежит в Галицию, выступает там в социалистической прессе и организует переправку оттуда революционной литературы на Украину. Во время одной из переправ он был захвачен жандармами, снова посажен в Лукьяновскую тюрьму, где был опознан и переведен в крепость, в одиночное заключение. В 1904 он по амнистии выходит из крепости, но попадает в дисциплинарный батальон. В том же году Винниченко снова за границей, сотрудничает в социал-демократическом органе «Селянин». В 1905 Винниченко нелегально возвращается на Украину, переходит из уезда в уезд, нанимаясь батраком в экономиях, организует батраческие стачки, сыгравшие большую роль в революции 1905 на Украине, выступает в Полтаве на рабочих митингах. После раскола РУП большинство ее реорганизуется в УСДРП, одним из руководителей которой становится Винниченко. После разгрома революции, Винниченко в третий раз попадает в Лукьяновку, откуда его выпускают до суда на поруки, и он в 1907 эмигрирует заграницу, принимает участие в Стокгольмском съезде УСДРП, избирается в члены ЦК. До 1914 Винниченко живет в разных странах Европы. Как писатель он завоевывает себе в этот период широкое признание на Украине и в России, его романы и повести переводятся на русский язык, драмы в переводах ставятся на столичных сценах. Но характер и направление творчества Винниченко меняется: из художника-социалиста, изображающего во всей остроте социальные противоречия, рисующего быт и стремления пролетариев, батраков, разоряющихся крестьян, бичующего их эксплуататоров, показывающего моральное ничтожество и разложение буржуазии, алчность кулачества, Винниченко превращается в писателя мелкобуржуазной революционной интеллигенции, с присущим ей пореволюционным упадочничеством, психологическими и половыми проблемами. Хотя он и дает в этот период (1907-15) ряд ярких картин революции 1905 («Дізгармонія») и выступает в качестве марксистского критика (журнал «Дзвін»), но и в его публицистике и в художественных произведениях пролетарской идеологии очень мало. Изображая в своих романах, повестях и драмах [«Честность с собою», «На весах жизни» («Piвновага»), «Божки», «Базар», «Щаблі життя» (Ступени жизни) и другие, главным образом,быт революционной интеллигенции в эмиграции и ссылке (эпохи политической и общественной реакции в России), Винниченко все более приходит к проповеди индивидуалистической, буржуазной по сути морали,«честности с собой», стремления к внутренней гармонии воли, чувства и разума, хотя бы это стремление было и антисоциальным. Половая проблема все более и более берет верх в его произведениях, оправдание животности в человеке становится одним из мотивов его творчества. Его роман «Записки курносого Мефистофеля», написанный накануне Февральской революции, не только не предвещает наступающих общественных бурь, а наоборот, отражает полное моральное измельчание изверившейся в своих общественных идеалах «революционной» интеллигенции.

Находясь в эмиграции, Винниченко в то же время в качестве члена ЦК УСДРП продолжает вести политическую работу. В 1914 он нелегально возвращается на Украину для налаживания связей с местными организациями УСДРП; здесь его застает война. Живя нелегально то в Екатеринославе, то в Москве, он выпускает брошюру против войны и против ориентации на одну из воюющих империалистических коалиций.

После 1917 года

Накануне 1917 Винниченко, вместе с профессором. Грушевским и другими, участвует в издании в Москве единственного, после разгрома всей украинской прессы, легального журнальчика «Промінь» (Луч), очень умеренного направления. Февральская революция 1917 застает Винниченко в Москве, от-куда он вскоре уезжает в Киев, где создает центральный орган УСДРП «Робочу Газету» и принимает ближайшее участие в организации Центральной Рады. Винниченко занимает позицию «единого революционного фронта»с «российской демократией», то есть с керенщиной; во главе делегации Центральной Рады ездит к петроградскому правительству для переговоров о признании автономии Украины. После издания Центральной Радой 1-го универсала в июне, Винниченко избирается председателем генерального секретариата как «морального» пока правительства Центральной Рады. Позже от имени Центральной Рады ведет переговоры с представителями Временного правительства-Керенским, Церетели и Терещенко - и подписывает соглашение с ними на основе декларативного признания автономии Украины. На 4-м съезде УСДРП в конце сентября Винниченко примыкает к правому ее крылу, защищая точку зрения буржуазной революции и коалиции с буржуазией; входит в состав ЦК, но фактически участия в нем не принимает, в виду «левизны» последнего, отдаваясь целиком работе в генеральном секретариате. После Октября 1917, когда национальная революция на Украине, но "мере обострения классовой борьбы в стране, превращается в буржуазно-националистическую контрреволюцию, ведущую борьбу против диктатуры пролетариата, а УСДРП, одним из лидеров которой Винниченко являлся, окончательно сползает на буржуазно-кулацкую классовую почву, Винниченко подготовляет союз с иностранными. империализмом. Он является автором 3-го и 4-го универсалов, провозглашавших «самостийную» Украинскую Народную Республику и возглавляет ее правительство. Накануне изгнания Центральной Рады из Киева правительство это переходит в руки украинских социал-революционеров, Винниченко уходит от власти, нелегально разъезжает но Украине и воочию убеждается в плодах политики Центральной Рады: в той ненависти, которую она вызвала в массах, о чем позднее писал сам Винниченко Во время нем. оккупации Винниченко ведет переговоры с немцами и буржуазно-помещичьим правительством гетмана Скоропадского по вопросу о введении в состав правительства представителей украинской буржуазии; одновременно ведет неофициальные переговоры с представителями советской мирной делегации Раковским и Мануильским. С образованием «Национального союза» становится во главе его. После Германской революции «Национальный союз» провозглашает восстание и избирает директорию во главе с Винниченко. После ухода немцев из Киева, отречения и бегства гетмана Скоропадского в Германию, войска директории занимают Киев (декабрь 1918), и директория переезжает из Белой Церкви в Киев. Как глава директории Винниченко до вступления ее в Киев ориентируется влево, учитывая уроки прежней деятельности Центральной Рады (разрыв с массами); но уже на следующий день после прибытия в Киев резко меняет свою позицию и, под влиянием буржуазно-кулацкой контрреволюционной военщины, возглавляемой Петлюрой, берет курс на Антанту, а 10 февраля уходит из директории и главою Директории стал Петлюра, чтобы облегчить Петлюре сговор с Антантой.

В эмиграции

В 1920, очутившись в эмиграции, подводя итоги петлюровщине, пишет против нее обличительную 3-томную работу «Возрождение нации», в которой с буржуазно-националистических позиций излагал революционные события на Украине в 1917-19 , и якобы примирившись с Советской властью, организует так называемую зарубежную группу УКП (Украинской коммунистической партии) и издавал от её имени газету «Нова доба», что в общем, играет крупную роль в деле разложения петлюровщины. Летом того жe года приезжает в Москву и затем на Украину, ведет здесь переговоры о вступлении в КП(б)У и Украинское Советское правительство. На несколько дней входит в Советское правительство Украины в качестве Народного комиссара по иностранным делам, Зампреда СНК УССР и в состав ЦК КП(б)У. После отказа ЦК КП(б)У ввести его в состав Политбюро, он уходит со всех постов, уезжает за границу и начинает там бесшабашную контрреволюционную травлю Советской власти и коммунистической партии. Некоторое время Винниченко пытается еще устанавливать связи с бандитизмом на Украине и орентируется на вооруженную борьбу против Советской власти, но постепенно политическая активность его падает, он выступает как открытый враг Советской власти.

Последующие 30 лет Винниченко провёл в Европе, преимущественно во Франции, куда он перебрался в 1925 году. Первоначально жил в Париже, с 1933 года находился в городке Мужен близ Канн, в небольшой усадьбе, где продолжал внимательно следить за событиями в СССР, занимался сельским хозяйством, литературным творчеством и живописью. Разработал собственную мировоззренческую концепцию «конкордизма». Во время Второй мировой войны за отказ сотрудничества с оккупантами был временно заключён нацистами в концентрационный лагерь, серьёзно подорвавший его здоровье. После окончания войны призвал к всеобщему разоружению и мирному сосуществованию народов мира; в романе «Слово за тобой, Сталин!» (1950) клеветнически излагал положение в Советском Союзе.

Литературная деятельность

Литературную деятельность начал в 1902. В рассказах и повестях 1902-06 «Возле машины», «Голытьба» и др. В. реалистически показал жизнь сельской бедноты и сезонных рабочих. После поражения Революции 1905-07 В. становится на путь клеветы на русских революционеров. М. Горький дал резко отрицательную оценку романа Винниченка «На весах жизни» (1911). Роман Винниченка «Заветы отцов» (1914) получил уничтожающий отзыв В. И. Ленина. Рассказы, повести, пьесы Винниченка проникнуты идеями индивидуализма и эротикой, восхвалением вульгарного ницшеанского индивидуализма; они в искажённом виде изображают революционную борьбу на Украине.

За время революции Винниченко-писатель совершенно стушевывается перед Винниченко-политическим деятелем. К художественному творчеству он обращается лишь эпизодически, при чем вышедшие за это время его драмы и повести либо контр-революционны либо продолжают мещанское пережевывание половой проблемы, а в художественном отношении не представляют особой ценности. В последнее время Винниченко обратился к проблеме революции, написав большой авантюрно-утопический роман «Солнечная машина». В этом романе мировую революцию делает изобретение солнечной машины, к-рая претворяет солнечную энергию в пищу и приводит к «освобождению» рабочих от хозяев без классовой борьбы. В «Солнечной машине» социал-демократия и коммунизм вынесены за одну скобку, а как положительный фактор революции изображена анархо-террористическая секта. Этот роман, несмотря на острую критику в нем капитализма, является свидетельством полной социальной беспомощности обанкротившейся в революции мелкой буржуазии. Неправильно, как это иногда делают, противопоставлять Винниченко как «неудачного» политика-Винниченко как удачливому писателю. И в политике и в литературе творчество Винниченко обусловлено одними и теми же социально-историческими факторами.

В общем, Винниченко - типичнейший представитель националистической мелкой буржуазии в политике, хотя в области художественной литературы и давший в свое время ряд произведений, роднящих его с пролетарской литературой. Сочинения Винниченка (на украинском языке) издавались отдельными. книжками и целыми собраниями (новое изд.-в издательстве «Рух» в Харькове).

А.А. Жданов в своем докладе о журналах «Звезда» и «Ленинград» в 1946 заклеймил Винниченко в ряду тех, кто торопился «развенчать... высокие идеалы, за которые боролась лучшая, передовая часть русского общества».

Литература

• Ленин В. И., Инессе Арманд, Полн. собр. соч., 5 изд., т. 48, с. 294-95
• Ольминский М., «Беллетрист» В. Винниченко, в его кн.: По литературным вопросам, М. - Л., 1932
• Горький М., Собр. соч. в 30 тт., т. 29, М., 1955, с. 177-80
• Ефремов С., Icтopiя українського письменства, Kиїв, 1917
• Дорошкевич О., Українська літератураа, підручн. кн., Київ, 1923
• Грушевский О., Володимир Винниченко, в кн. «3 сучасної української літератури», Київ, 1909 и 1918
• Данько M., Вол. Винниченко. Проба литературної характеристики, «Лит.-Наук. В.», VII, 1910
• Свенціцький I., Винниченко. Спроба літературної характеристики, Львів, 1922
• Речицкий А., Винниченко в літературі й политиці, Харків, 1928
• Подробную лит. и библ. см. Плевако M., Хрестоматія нової української літератури, підручн. кн., стр. 291-93, Xapків, 1927.

Источники

• Малая советская энциклопедия 2 издание - 2 и 3 том. Страница - 209 и 437.
• Большая советская энциклопедия 1 издание - 11 том. Страница - 67.
• Большая советская энциклопедия 2 издание - 8 том. Страница - 102.
• Большая советская энциклопедия 3 издание -